Шановні користувачі! В бібліотеці для Вас працює безоплатний інтернет-центр та Wi-Fi

Історія бібліотеки

Колишнє приміщення бібліотеки по вул.В.Васильківській, 30 в 20-70-х роках ХХ століття
                                        Від витоків до сьогодення
                          ( до 105-річчя від дня заснування)
     Починаючи з 1918 року, місцевість Деміївка є складовою частиною Києва. Але в більш давні часи це було передмістя, яке, за висловом краєзнавця Лаврентія Похилевича, являло собою "дитину двох матерів: села і міста". Справді, від початку свого існування років двісті тому Деміївка фігурувала у матеріалах Київського повіту як невеличке село. Проте у 1869 -1870 роках тут спорудили цукрово-рафінадний завод, який швидко перетворився на одне з найбільших підприємств усього регіону. Кількість працюючих тут на 1913 рік сягнула двох тисяч.
Частина робітників жила у гуртожитках – «казармах» безпосередньо на терені заводу, частину складали місцеві мешканці. До кінця XIX століття на Деміївці з’явилися й інші підприємства: цегельні, пивоварня, миловарня, цукеркова фабрика. Тож тутешнє населення за змістом своєї діяльності мало чим відрізнялося від міського. Втім, доводиться визнати, що освіченість переважної частини мешканців була на невисокому рівні; більшість серед них складали неписьменні.
     Ось характерний опис відпочинку деміївських трударів, що його залишив французький письменник Віктор Тіссо (він побував тут восени 1880 року): «Просто перед рафінадним заводом пролягає ціла вулиця шинків і винних крамниць. По неділях і святкових днях її пожвавлюють мальовничі групи робітників і робітниць. Дівчата, які весь тиждень працюють босоніж, приходять сюди свіжі й ошатні, взуті в начищені до дзеркального блиску чобітки, сідають на лави перед шинком і клацають горішки або гризуть соняшникове насіння. Робітники по неділях прогулюються, перехопивши ремінцем довге волосся й насвистуючи крізь зуби… Деякі грають у пробку або в орлянку; інших можна бачити також сидячими навпочіпки, оповідаючи один одному бувальщини. Зустрічаються й такі, хто танцює під гармонь. Увечері шинки заповнюються, і всі йдуть туди. За столиками починаються картярські партії. Молоді робітники пропонують горілку молодим робітницям, а сивобороді старі, розчулені повторними узливаннями, цілуються, присягаючись у вічній дружбі… Перед тим, як закриється фабрична брама, можна спостерігати процесії чоловіків і жінок, які, хитаючись, перетинають вулицю; дехто підтримує один одного, інші валяться на землю, але з Божою допомогою швидко піднімаються».
     У міру ускладнення виробництва роботодавці   потребували дедалі більш кваліфікованих і відповідальних робітників. Алкоголічне дозвілля аж ніяк не сприяло цьому. Владі довелося вирішувати проблему народної тверезості. Вона стала особливо актуальною після того, як 1894 року в Російській імперії запровадили державну горілчану монополію (до речі, один з казенних горілчаних складів влаштували саме на Деміївці).    Уряд запропонував створювати по всіх регіонах спеціальні Попечительства про народну тверезість. Їхні заходи значною мірою оплачувалися Міністерством фінансів з прибутків від продажу алкоголю. Невдовзі були утворені Київський губернський, повітовий та міський комітети Попечительства. Вони утримували мережу «народних чайних», а при них – бібліотеки-читальні. Пропаганда споживання досить дешевого чаю у супроводі культурного проведення часу в бібліотеці справляла позитивний вплив на маси, відволікала їх від алкоголю.
     Зрештою, подібний заклад з’явився й у Деміївці. Від початку вересня 1901 року його розмістили у найманому приміщенні в будинку селянина Олександра Блатонова на Васильківській, 28 (нині проспект 40-річчя Жовтня; будинок не зберігся). Завідувачем був Василь Трухлий, керівник двокласного сільського училища. Через три роки замість повітового комітету Попечительства чайна з читальнею перейшла під егіду Київського міського комітету. На перших порах він продовжував фінансувати оренду приміщення, витрачав щороку по кілька червінців на комплектування, проте, зрештою, зовсім прикрив центр боротьби за тверезість у передмісті.
     І все ж деміївці не залишилися без книгозбірні. Для робітників рафінадного заводу діяла власна заводська бібліотека. Тим часом у передмісті поширювалася освітня мережа, відкрилися нові училища – 4-класне міське (1909), 2-класне парафіяльне (1904), 1-класне парафіяльне (1903).   Останній навчальний заклад перебував по Ново-Володимирській вул., 6 (тепер цієї вулиці не існує). Він мав статус земського. Земства – започаткований ще Олександром II інструмент самоврядування у сільських місцевостях – були запроваджені на Київщині з 1904 року. Щоправда, спершу про реальне самоврядування не йшлося: натомість діяла губернська та повітова «управа у справах земського господарства», фактично – своєрідна адміністрація. їй підпорядкували низку лікарень, шкіл, бібліотек та інших подібних установ.                                                                                                                   Своя земська бібліотека відкрилася й у Деміївці. Вона діяла з 27 січня (9 лютого) 1909 року й містилася у будинку земського училища. Можна стверджувати, що відтак 105 років тому у Деміївці з’явилася перша бібліотека не відомчого, а територіального підпорядкування, започаткувавши справу, що її нині продовжує діюча Деміївська бібліотека. Це відбулося 105 років тому.
     Невдовзі, у 1911 році, було ухвалено закон про запровадження у західних губерніях імперії (зокрема, й у Київській) самоврядних земських установ. Таким чином, бібліотека на Деміївці опинилася під опікою повітової земської управи.
     Фонди книгозбірні були порівняно скромними, та усе ж охоплювали різні галузі знань. Відповідно до звіту бібліотеки за 1912 рік, до її зібрання входила 541 книжка, «гідна до видачі ». Серед них, зокрема, було 204 томи белетристики, 62 видання духовно-морального змісту, 55 книжок з географії та етнографії, 83 – історичних та біографічних, 81 – з природознавства та медицини, 49 – сільськогосподарського виробництва та ремесла. Варто уваги, що серед них налічувалося 59 томів «малоруською мовою». Бібліотека працювала двічі на тиждень (по вівторках та п’ятницях), крім святкових днів, з 5 до 6 години вечора. Видачу книг проводили на строк до 2 тижнів.                                                                                         
На жаль, послугами бібліотеки користувалося не так вже багато деміївців.Упродовж звітного року було здійснено 224 книговидачі. Кількість читачів («передплатників») складала 21 особу, серед них дорослих – лише 3 (усі чоловіки), підлітків від 12 до 17 років – 2 хлопці та 6 дівчаток, дітей молодше за 12 років – 4 хлопці та 6 дівчаток. Нагадаємо, що загальне населення Деміївки на початку XX ст. налічувало майже 3000 мешканців.
     Ймовірно, таку незначну цікавість мешканців до власної бібліотеки можна було пояснити її незручним розташуванням. Завідувачка книгозбірнею Н. Орлова зауважила у звіті, що нагальною потребою є «переведення бібліотеки до іншого місця внаслідок того, що училище міститься на околиці с Деміївки, де фактично доводиться тонути у багнюці».
     На подальшу діяльність закладу вплинуло одразу   декілька чинників. З одного боку, світова війна та події революції й визвольних змагань ускладнили роботу культурних закладів узагалі та бібліотек зокрема. З іншого боку, змінився статус Деміївки. У січні 1918 року, за часу Центральної Ради, було оприлюднено постанову Київської міської думи про приєднання Деміївки до Києва. У вересні того ж року, вже за гетьманської Української Держави, цей акт був затверджений урядом у вигляді закону. Надалі було скасовано земське самоврядування.    Після остаточного встановлення в Києві радянської влади у червні 1920 року воно поступилося місцем органам рад робочих, селянських та солдатських депутатів. Бібліотечну справу у цей час перебрав на себе Наркомат освіти через позашкільні відділення місцевих відділів народної освіти.
     Того ж 1920-го було утворено Деміївський район міста Києва. Від початку 1920-х років у приміщенні колишньої синагоги по вул. Васильківській, 22 (тепер проспект 40-річчя Жовтня) містилися Деміївський робочий клуб і Деміївська (пізніше Новостроєнська Сталінська) районна бібліотека.
      На 1927 рік фонди бібліотеки складали 5500 томів (щоправда, у задовільному стані перебували тільки 700 книжок); щодня заклад відвідували 50 читачів.                             У  подальші роки районна бібліотека змінювала місце перебування. Так, за даними на 1929 рік вона діяла по Васильківській вул.,32; на 1930-й - по Васильківській,30; на 1932-й - по Васильківській, 48. У 1936 році заклад отримав ім'я відомого більшовицького діяча Сергія Кірова (котрий у грудні 1934-го загинув у Ленінграді внаслідок замаху).             
           Наступного року було запроваджено нову схему міського районування, після чого Деміївка - Сталінка опинилася на терені Кагановичського району ( у 1957-му перейменованого на Московський).
     Важкий період нацистської окупації 1941-1943 років супроводжувався розграбуванням та винищенням значних книжкових багатств, які вважалися непотрібними «новому, порядкові». Щоправда, як розповідають, частину книжок з фондів бібліотек Сталінки вдалося сховати й зберегти в одному із  склепів Байкова кладовища.
По війні бібліотеку ім. Кірова розмістили у знайомому вже їй будинку по Васильківській вул. (проспекті 40-річчя Жовтня), 30. Проте для відновлених і збагачених фондів, які склали у 1947 році 12 тисяч томів, а у 1954-му – вже 34 тисячі, це приміщення було дуже тісним. Воно ледь вміщувало читачів, загальна кількість яких на 1954 рік перевищувала 3 тисячі осіб (а у 1970-х роках їх було вже більше 4 тисяч). У таких не надто зручних умовах працівники закладу вели самовіддану роботу з прилучення мешканців району до літературних скарбів. Діяла бібліотечна рада, до якої входили представники бібліотеки й читацького загалу.
     Зрештою, у 1980-му бібліотека отримала нове приміщення на першому поверсі будинку по вул. 40-річчя Жовтня, 46/1, де працює й понині, проводячи різнобічну діяльність в інтересах виховання свідомих та освічених громадян незалежної України.
     З 1994 року вона носить історичну назву – Деміївська.
Відповідно до чинних з 2001-го меж районів столиці, бібліотека належить  до Голосіївського району.
     Як бачимо, більш ніж 100-річна біографія книгозбірні увібрала чимало різноманітних подій. Працівники закладу ретельно вивчають історичне минуле Деміївки та Деміївської бібліотеки, прилучаючи до своїх знахідок читачів.
     Такий підхід тим більш корисний і цікавий, що в останні роки старовинна Деміївка змінюється до повної невпізнанності. Саме завдяки зусиллям працівників культури та освіти не втрачається зв’язок часів, не губиться пам’ять про життя й діяльність наших попередників.
                                                                                              Михайло Кальницький,
                                                            член колегії Головної ради Українського товариства                                                                                                           охорони пам'яток історії та культури


       Сучасний вигляд бібліотеки "Деміївська
-------------------------------------------------------------------------------------------
Презентація бібліотеки "Деміївська" до 100-річчя від дня її заснування - детальніше ->>

1 коментар: