Шановні користувачі! В бібліотеці для Вас працює безоплатний інтернет-центр та Wi-Fi

Історія бібліотеки

Колишнє приміщення бібліотеки по вул.В.Васильківській, 30 в 20-70-х роках ХХ століття
                                        Від витоків до сьогодення
                          ( до 105-річчя від дня заснування)
     Починаючи з 1918 року, місцевість Деміївка є складовою частиною Києва. Але в більш давні часи це було передмістя, яке, за висловом краєзнавця Лаврентія Похилевича, являло собою "дитину двох матерів: села і міста". Справді, від початку свого існування років двісті тому Деміївка фігурувала у матеріалах Київського повіту як невеличке село. Проте у 1869 -1870 роках тут спорудили цукрово-рафінадний завод, який швидко перетворився на одне з найбільших підприємств усього регіону. Кількість працюючих тут на 1913 рік сягнула двох тисяч.
Частина робітників жила у гуртожитках – «казармах» безпосередньо на терені заводу, частину складали місцеві мешканці. До кінця XIX століття на Деміївці з’явилися й інші підприємства: цегельні, пивоварня, миловарня, цукеркова фабрика. Тож тутешнє населення за змістом своєї діяльності мало чим відрізнялося від міського. Втім, доводиться визнати, що освіченість переважної частини мешканців була на невисокому рівні; більшість серед них складали неписьменні.
     Ось характерний опис відпочинку деміївських трударів, що його залишив французький письменник Віктор Тіссо (він побував тут восени 1880 року): «Просто перед рафінадним заводом пролягає ціла вулиця шинків і винних крамниць. По неділях і святкових днях її пожвавлюють мальовничі групи робітників і робітниць. Дівчата, які весь тиждень працюють босоніж, приходять сюди свіжі й ошатні, взуті в начищені до дзеркального блиску чобітки, сідають на лави перед шинком і клацають горішки або гризуть соняшникове насіння. Робітники по неділях прогулюються, перехопивши ремінцем довге волосся й насвистуючи крізь зуби… Деякі грають у пробку або в орлянку; інших можна бачити також сидячими навпочіпки, оповідаючи один одному бувальщини. Зустрічаються й такі, хто танцює під гармонь. Увечері шинки заповнюються, і всі йдуть туди. За столиками починаються картярські партії. Молоді робітники пропонують горілку молодим робітницям, а сивобороді старі, розчулені повторними узливаннями, цілуються, присягаючись у вічній дружбі… Перед тим, як закриється фабрична брама, можна спостерігати процесії чоловіків і жінок, які, хитаючись, перетинають вулицю; дехто підтримує один одного, інші валяться на землю, але з Божою допомогою швидко піднімаються».
     У міру ускладнення виробництва роботодавці   потребували дедалі більш кваліфікованих і відповідальних робітників. Алкоголічне дозвілля аж ніяк не сприяло цьому. Владі довелося вирішувати проблему народної тверезості. Вона стала особливо актуальною після того, як 1894 року в Російській імперії запровадили державну горілчану монополію (до речі, один з казенних горілчаних складів влаштували саме на Деміївці).    Уряд запропонував створювати по всіх регіонах спеціальні Попечительства про народну тверезість. Їхні заходи значною мірою оплачувалися Міністерством фінансів з прибутків від продажу алкоголю. Невдовзі були утворені Київський губернський, повітовий та міський комітети Попечительства. Вони утримували мережу «народних чайних», а при них – бібліотеки-читальні. Пропаганда споживання досить дешевого чаю у супроводі культурного проведення часу в бібліотеці справляла позитивний вплив на маси, відволікала їх від алкоголю.
     Зрештою, подібний заклад з’явився й у Деміївці. Від початку вересня 1901 року його розмістили у найманому приміщенні в будинку селянина Олександра Блатонова на Васильківській, 28 (нині проспект 40-річчя Жовтня; будинок не зберігся). Завідувачем був Василь Трухлий, керівник двокласного сільського училища. Через три роки замість повітового комітету Попечительства чайна з читальнею перейшла під егіду Київського міського комітету. На перших порах він продовжував фінансувати оренду приміщення, витрачав щороку по кілька червінців на комплектування, проте, зрештою, зовсім прикрив центр боротьби за тверезість у передмісті.
     І все ж деміївці не залишилися без книгозбірні. Для робітників рафінадного заводу діяла власна заводська бібліотека. Тим часом у передмісті поширювалася освітня мережа, відкрилися нові училища – 4-класне міське (1909), 2-класне парафіяльне (1904), 1-класне парафіяльне (1903).   Останній навчальний заклад перебував по Ново-Володимирській вул., 6 (тепер цієї вулиці не існує). Він мав статус земського. Земства – започаткований ще Олександром II інструмент самоврядування у сільських місцевостях – були запроваджені на Київщині з 1904 року. Щоправда, спершу про реальне самоврядування не йшлося: натомість діяла губернська та повітова «управа у справах земського господарства», фактично – своєрідна адміністрація. їй підпорядкували низку лікарень, шкіл, бібліотек та інших подібних установ.                                                                                                                   Своя земська бібліотека відкрилася й у Деміївці. Вона діяла з 27 січня (9 лютого) 1909 року й містилася у будинку земського училища. Можна стверджувати, що відтак 105 років тому у Деміївці з’явилася перша бібліотека не відомчого, а територіального підпорядкування, започаткувавши справу, що її нині продовжує діюча Деміївська бібліотека. Це відбулося 105 років тому.
     Невдовзі, у 1911 році, було ухвалено закон про запровадження у західних губерніях імперії (зокрема, й у Київській) самоврядних земських установ. Таким чином, бібліотека на Деміївці опинилася під опікою повітової земської управи.
     Фонди книгозбірні були порівняно скромними, та усе ж охоплювали різні галузі знань. Відповідно до звіту бібліотеки за 1912 рік, до її зібрання входила 541 книжка, «гідна до видачі». Серед них, зокрема, було 204 томи белетристики, 62 видання духовно-морального змісту, 55 книжок з географії та етнографії, 83 – історичних та біографічних, 81 – з природознавства та медицини, 49 – сільськогосподарського виробництва та ремесла. Варто уваги, що серед них налічувалося 59 томів «малоруською мовою». Бібліотека працювала двічі на тиждень (по вівторках та п’ятницях), крім святкових днів, з 5 до 6 години вечора. Видачу книг проводили на строк до 2 тижнів.                                                                                         
На жаль, послугами бібліотеки користувалося не так вже багато деміївців.Упродовж звітного року було здійснено 224 книговидачі. Кількість читачів («передплатників») складала 21 особу, серед них дорослих – лише 3 (усі чоловіки), підлітків від 12 до 17 років – 2 хлопці та 6 дівчаток, дітей молодше за 12 років – 4 хлопці та 6 дівчаток. Нагадаємо, що загальне населення Деміївки на початку XX ст. налічувало майже 3000 мешканців.
     Ймовірно, таку незначну цікавість мешканців до власної бібліотеки можна було пояснити її незручним розташуванням. Завідувачка книгозбірнею Н. Орлова зауважила у звіті, що нагальною потребою є «переведення бібліотеки до іншого місця внаслідок того, що училище міститься на околиці с Деміївки, де фактично доводиться тонути у багнюці».
     На подальшу діяльність закладу вплинуло одразу   декілька чинників. З одного боку, світова війна та події революції й визвольних змагань ускладнили роботу культурних закладів узагалі та бібліотек зокрема. З іншого боку, змінився статус Деміївки. У січні 1918 року, за часу Центральної Ради, було оприлюднено постанову Київської міської думи про приєднання Деміївки до Києва. У вересні того ж року, вже за гетьманської Української Держави, цей акт був затверджений урядом у вигляді закону. Надалі було скасовано земське самоврядування.    Після остаточного встановлення в Києві радянської влади у червні 1920 року воно поступилося місцем органам рад робочих, селянських та солдатських депутатів. Бібліотечну справу у цей час перебрав на себе Наркомат освіти через позашкільні відділення місцевих відділів народної освіти.
     Того ж 1920-го було утворено Деміївський район міста Києва. Від початку 1920-х років у приміщенні колишньої синагоги по вул. Васильківській, 22 (тепер проспект 40-річчя Жовтня) містилися Деміївський робочий клуб і Деміївська (пізніше Новостроєнська Сталінська) районна бібліотека.
      На 1927 рік фонди бібліотеки складали 5500 томів (щоправда, у задовільному стані перебували тільки 700 книжок); щодня заклад відвідували 50 читачів.                             У  подальші роки районна бібліотека змінювала місце перебування. Так, за даними на 1929 рік вона діяла по Васильківській вул., 32; на 1930-й - по Васильківській,30; на 1932-й - по Васильківській, 48. У 1936 році заклад отримав ім'я відомого більшовицького діяча Сергія Кірова (котрий у грудні 1934-го загинув у Ленінграді внаслідок замаху).             
           Наступного року було запроваджено нову схему міського районування, після чого Деміївка - Сталінка опинилася на терені Кагановичського району ( у 1957-му перейменованого на Московський).
     Важкий період нацистської окупації 1941-1943 років супроводжувався розграбуванням та винищенням значних книжкових багатств, які вважалися непотрібними «новому, порядкові». Щоправда, як розповідають, частину книжок з фондів бібліотек Сталінки вдалося сховати й зберегти в одному із  склепів Байкова кладовища.
По війні бібліотеку ім. Кірова розмістили у знайомому вже їй будинку по Васильківській вул. (проспекті 40-річчя Жовтня), 30. Проте для відновлених і збагачених фондів, які склали у 1947 році 12 тисяч томів, а у 1954-му – вже 34 тисячі, це приміщення було дуже тісним. Воно ледь вміщувало читачів, загальна кількість яких на 1954 рік перевищувала 3 тисячі осіб (а у 1970-х роках їх було вже більше 4 тисяч). У таких не надто зручних умовах працівники закладу вели самовіддану роботу з прилучення мешканців району до літературних скарбів. Діяла бібліотечна рада, до якої входили представники бібліотеки й читацького загалу.
     Зрештою, у 1980-му бібліотека отримала нове приміщення на першому поверсі будинку по вул. 40-річчя Жовтня, 46/1, де працює й понині, проводячи різнобічну діяльність в інтересах виховання свідомих та освічених громадян незалежної України.
     З 1994 року вона носить історичну назву – Деміївська.
Відповідно до чинних з 2001-го меж районів столиці, бібліотека належить  до Голосіївського району.
     Як бачимо, більш ніж 100-річна біографія книгозбірні увібрала чимало різноманітних подій. Працівники закладу ретельно вивчають історичне минуле Деміївки та Деміївської бібліотеки, прилучаючи до своїх знахідок читачів.
     Такий підхід тим більш корисний і цікавий, що в останні роки старовинна Деміївка змінюється до повної невпізнанності. Саме завдяки зусиллям працівників культури та освіти не втрачається зв’язок часів, не губиться пам’ять про життя й діяльність наших попередників.
                                                                                              Михайло Кальницький,
                                                            член колегії Головної ради Українського товариства                                                                                                           охорони пам'яток історії та культури


       Сучасний вигляд бібліотеки "Деміївська"
-------------------------------------------------------------------------------------------
Презентація бібліотеки "Деміївська" до 100-річчя від дня її заснування - детальніше ->>

1 коментар: