Шановні користувачі! В бібліотеці для Вас працює безоплатний інтернет-центр та Wi-Fi

Сторінки

середу, 12 жовтня 2016 р.

Тіні Бабиного Яру

                                                                                      Осіння, пам'ятна, в жалобі чорна ніч.
                                                                                               У Бабинім Яру палають сотні свіч...
                                                                                                 Абрам Кацнельсон
   
Юлія Єрмак
"Мене почали водити до Бабиного Яру років з п'яти. Я пам'ятаю як збиралися люди з трьох двор
ів: бабусин, по Жилянській, 17, 19 - сусідній  і будинок за № 48 по вулиці  Горького (сучасна назва Антоновича), що примикав до них з тилу. Збиралися всі без розрізнення національностей. До Бабиного Яру добиралися з пересадками, а потім ще довго йшли пішки. 
     Чим ближче до Бабиного Яру, тим більше ставало людей. І, незабаром, весь Бабин Яр був заповнений народом. Кричали, плакали, рвали на собі волосся. Події були ще зовсім свіжі. І майже в кожній родині  був хтось, що не повернувся з Бабиного Яру. Несли з собою квіти і горілку. Горілку не пили -  її бризкали на землю в різних місцях яру. 
        І всі, хто туди приходив, знали одну стареньку. Перед нею розступалися, їй допомагали. У кожного було своє горе, але її горе було незрівнянне ні з чим: на війні загинули її чоловік і дев'ять синів, а в Бабиному Яру дев'ять невісток і вісімнадцять онуків. 
      Останній раз я бачила її, коли мені було вже років тридцять. Вона була вже зовсім слабка. Втомившись, сідала посидіти на купині. Їй допомагали піднятися і вона повільно брела по Яру, іноді нахиляючись і опускаючи на землю одну квітку з букета, який завжди приносила з собою".

            Саме так пам'ятає ці події наша постійна читачка Юлія Єрмак. До 75-х роковин трагедії в Бабиному Яру Юлія Наумівна написала поему, яку вперше прочитала на заході у нашій бібліотеці.
                                                        
  Тіні Бабиного Яру
Она была счастливей всех на свете.
Лучистый взгляд из под крутых бровей.
Любимый муж, просторный дом и дети…
Не просто дети – девять сыновей!

С такой оравой не помрёшь со скуки.
Весь день в заботах, ночью не до сна.
Мужали сыновья, рождались внуки
И каждому она была нужна.

Ей целый день хотелось улыбаться.
То засмеётся, то вдруг запоёт.
Невесток – девять, внуков – восемнадцать.
Не всякому такое бог даёт.

Недосыпала, целый день в движеньи,
А, всё-таки, в душе цвела весна.
Стареть бы ей в любви и уваженьи,
Но вдруг случилось… началась война.

На пятый день ушли её ребята
И муж (пройдя по возрасту с трудом).
Их проводили до военкомата
И возвратились в опустевший дом.

Тревожно жили под тяжелым небом.
Разруха, страх, пожаров черный дым…
В тот день она с утра ушла за хлебом.
Вернулась – и застала дом пустым.

Уже потом соседи рассказали
Каким молниеносным был удар.
Пришли машины, немцы всех согнали
И увезли в какой-то Бабий Яр.

Куда бежать? Кого молить о чуде?
Где на немой вопрос искать ответ?
А рано утром ей шепнули люди,
Что внуков и невесток больше нет.


Она окаменела. Слёз не выжать.
Боялась дня, боялась видеть сны.
Она жила. Ей надо было выжить.
Она своих мужчин ждала с войны.

И вновь бои и свежие воронки,
И вновь закат пожарами алел…
А в декабре прислали похоронки.
Все десять. Ни один не уцелел.

Она жила. Откуда брались силы
В пустынном доме жить совсем одной?!
А в Бабий Яр ходила на могилы.
Зимой и летом. Каждый выходной.

Болело сердце, ноги уставали,
Но в Бабий Яр тянуло всё сильней.
И люди вместе с нею горевали,
И тихо расступались перед ней.

Безмолвие беды слышней, чем крики.
Совсем седая, старая совсем,
Она молчала. Плакали гвоздики –
Цветы печали, ровно ТРИДЦАТЬ СЕМЬ,

Рыдал сентябрь, волос дождём касался,
Выл ветер, каждый клён пылал огнём.
Сам Бабий Яр, казалось, ужасался
Того, что люди сотворили в нём.

Теперь там парк, аллеи и скамейки,

И мирно зеленеют тополя.

Но горький образ старенькой еврейки

Здесь будет жить пока стоит земля.

Немає коментарів:

Дописати коментар