Шановні користувачі! В бібліотеці для Вас працює безоплатний інтернет-центр та Wi-Fi

Сторінки

вівторок, 25 серпня 2020 р.

Соняхи скорботи


    29 серпня Україна офіційно вшановує пам’ять загиблих українських військових на Донбасі.  

«День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України» з 2019 року відзначатиметься щорічно. Про запровадження цієї  дати в календарі оголосив президент України .

  Цю дату було обрано, оскільки 29 серпня 2014 року – день, коли на Сході України загинула найбільша кількість українських військових.

  Символом пам’яті загиблих українських бійців на Донбасі стали соняхи.

 

У цей час саме поспіли соняхи, але збирати їх було складно, адже в серпні 2014 року в цих соняхах, зокрема, тривали бої  й  залишалися загиблі українські захисники. Тому сонях – символ скорботи за загиблими на Донбасі українськими воїнами.

  

 Український народ  має  пам’ятати кожного героя цієї війни, шанувати відвагу і хоробрість тих, хто склав голову, захищаючи нашу рідну землю та її майбутнє.

  З нагоди Національного  Дня Пам’яті  в бібліотеці «Деміївська»  представлена  книжкова виставка «Сини землі".


вівторок, 18 серпня 2020 р.

Головні державні свята нашої країни


                                     День Державного Прапора

  Щороку 23 серпня, за добу до святкування Дня Незалежності, Україна відзначає День Державного Прапора. Дата була обрана на згадку про події 1991 року, коли до будівлі Верховної Ради група народних депутатів внесла синьо-жовтий стяг.
  Державний прапор України затверджений Верховною Радою 28 січня 1992 року.   Це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього (вгорі) і жовтого (внизу) кольорів. Згідно із найбільш популярним тлумаченням колірної гами прапора, синя його смуга символізує ясне небо, а жовта – золоті пшеничні ниви.
  Сьогодні прапор майорить на всіх державних установах України. Він здіймається над усіма посольствами нашої держави, в багатьох країнах світу.

                                  24 серпня - День Незалежності

  З моменту Акта проголошення незалежності України пройшло більше чверті століття, в нашій країні відбулося багато радісних і сумних подій, ми створили і продовжуємо створювати нову історію молодої європейської країни.                  

 За всю історію нашої країни, з часів формування української нації і до наших днів, українці неодноразово намагалися стати незалежними.                          

 Вперше День Незалежності України відзначили 16 липня 1991 року - в річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховною Радою УРСР.   У постанові Про День проголошення незалежності України було написано таке: "З огляду на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України".    Однак пізніше цю дату перенесли на 24 серпня. Саме 24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Остаточно День незалежності України був підтверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. З цього дня історія України змінилася назавжди.

  З нагоди головних державних свят нашої країни – Дня Незалежності України та Дня Державного Прапора у бібліотеці «Деміївська»  представлені  книжкові виставки: «Прапор наш, як літо, В сонці майорить – По долині жито, По горі блакить» та «Ти шляхом праведним святим, Йшла до волі, Україно!»


З історії Державного Прапора України

23 серпня - День Державного Прапора України
Утвердження синьо-жовтого прапора як державного відбулося з проголошенням Української Народної Республіки. 14 січня 1918 року Централь (на Рада ухвалила "Тимчасовий закон про фльоту УНР", у якому зазначалося: "2. Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох - блакитному і жовтому - кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем у ньому. 3. Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох - блакітному і жовтому - кольорах".
   Переконливе утвердження синьо-жовтих барв як національно-державних всього українського народу згодом засвідчили нормативні та конституційні акти Директорії (Наказ гетьмана П. Скоропадського від 18.07.1918 р.), Західноукраїнської Народної Республіки (Тимчасовий основний закон, ухвалений Українською Національною Радою 13.11.1918 р. у Львові), Карпатської Української Республіки (Конституційний закон, прийнятий Сеймом 15.03.1939 р.).
   Дискусія в українських емігрантських організаціях щодо встановлення порядку кольорів прапору завершилася ухвалою Української Національної Ради від 27 червня 1949 р., яка також визначила, аж до ухвалення відповідного закону легітимним органом Самостійної Соборної Української Держави, синьо-жовтий порядок кольорів.
   У новітні часи національний синьо-жовтий прапор вперше офіційно замайорів на ратуші м. Стрия 14 березня 1990 року. Головою облради на той час був В'ячеслав Чорновіл), а 10 вересня 1991 р. національний прапор вже гордо майорів на щоглі Верховної Ради України.
   18 вересня 1991 р. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук підписав постанову Президії про дозвіл "у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор".
Згодом Постановою ВР України від 28 січня 1992 р. йому було надано статус Державного. Остаточно цей статус закріпила за синьо-жовтим прапором й відновила історичну справедливість Ст.20 Конституції України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р.: "Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів".
Джерело: Савчук, Ю. Державна символіка Батьківщини// Світогляд. - 2007. - №1. - с. 4-5.

середа, 12 серпня 2020 р.

Молодь і суспільство

12 серпня - Міжнародний день молоді   
 Дієвими чинниками формування національної свідомості для такої категорії населення, як молодь, є освіта, культура, мистецтво тощо.

Роль освіти в суспільстві визначається тим, що шляхом передачі знань, навичок, виховання вона генерує не тільки компетентних працівників, а й суспільно відповідальних громадян. Причому, основне значення мають саме етичні аспекти, втілення у свідомість молоді високих моральних і культурних цінностей. Система освіти відіграє значну роль у підготовці молоді до праці й до життя загалом, тому традиційно освіта розглядається як механізм навчання і виховання учнівської та студентської молоді.
   Культуру створює особистість; а її - в свою чергу - творить соціальна група і суспільство в цілому. Культура є продуктом і способом життєдіяльності нації. Важливим для цього є зміцнення матеріальної бази культури, залучення до сфери соціокультурної творчості широкого загалу, впровадження культури у всі сфери громадського життя суспільства: працю, побут, політику, національні відносини тощо.

понеділок, 10 серпня 2020 р.

Дякуємо за подарунок!

Колектив бібліотеки "Деміївська" щиро дякує мешканцям нашого мікрорайону за подаровані  книги з різних галузей знань. Наші  благодійники не побажали оприлюднити свої прізвища.


середа, 5 серпня 2020 р.

КАРАЇМИ

   9 серпня - Міжнародний день корінних народів світу
   Корінними (або споконвічними) називають народи, які жили на своїх землях до приходу переселенців з інших регіонів або є нащадками тих, хто населяв ту чи іншу країну чи географічний регіон, коли туди почали переселятися представники інших культур і етнічного походження, причому в подальшому останні посіли панівні позиції шляхом завоювань, окупації, колонізації тощо.
   З багатьох народів, що проживали на теренах Криму з давніх-давен, власна історія яких нерозривно пов'язана з півостровом, лише чотири етнічні спільноти існують і нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки. Їхній етногенез розпочався на теренах півострова в часи раннього Середньовіччя. Розглянемо одну з цих етнічних спільнот.
Чуфут-Кале. "Дорога тисячоліть"
   Вважається, що караїми є нащадками старожитнього населення півострова, яке свого часу пристало до караїмізму. Євреї-вигнанці з Персії масово з'явились у Криму наприкінці VIII ст. н.е. Рятуючись від мусульманської навали, вони оселились у Хозарському каганаті. Певний час кагани намагалися зробити юдейство державною релігією, тож послідовників у неї було чимало. До цього ж часу належить і зародження караїмізму, що виник у Багдаді як секта, яка визнавала єдиним джерелом віри Біблію і відкидала низку талмудистських догматів. Релігійні переслідування змушували їх мігрувати світом. Наприкінці ХІІІ ст. з теренів Візантійської  імперії вони дійшли Криму. Згодом на основі місцевого старожитнього населення та послідовників караїмського віровчення відбувся етногенез сучасних кримських караїмів.
   Мова караїмів (самоназва - "карай", від арамейського - "читець") належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Процеси етнічної мобілізації етносу активізували входження Криму до складу Російської імперії. Громада об'єдналась і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів від євреїв та їхньої віри від  юдейської. Свого роду національним маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794 р.). В ній сформована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму.
Караїмська кенаса у Києві
(сучасний Будинок актора)
   В 1914 році в імперії проживало бл. 14000 караїмів, із них 8 тис. - у Криму. Це була одна з найбільш освічених і заможних етнічних груп імперської Росії: на початку ХХ ст. на громаду припадало 12 мільйонерів і півтисячі кадрових офіцерів.
   Не в останню чергу через це період червоного терору в Криму став відправною точкою непоправних демографічних і культурних утрат караїмської громади: вцілілі рештки заможних верств та офіцерства емігрували з країни. Припинили своє існування релігійні громади та навчальні заклади. Так само непоправних утрат громада зазнала в роки Другої світової війни, оскільки нацисти знищували караїмів як євреїв. Частина їх була депортована разом із татарами в 1944 році.
   На початку 1990-х років діяльність релігійних караїмських громад відновилася. Тоді ж почала свою діяльність Асоціація караїмів Криму, яка опікується відродженням культурних традицій народу, організацією національних свят, виданням періодики, поверненням культових споруд і національних святинь, зокрема давнього печерного міста Чуфут-Кале із цвинтарем-святилищем Балта-Тиймез. Внаслідок значної мовної асиміляції етнос перебуває на межі етнічного розчинення.
Джерело: Історія Криму в запитаннях та відповідях. - Київ: Видавництво "Наукова думка" НАН України, 2015. - с. 39-40, 44.

понеділок, 3 серпня 2020 р.

День в історії. Постаті

Володимир Верменич
   3 серпня 1925 року в селі Бориси, нині Глобинського району Полтавської області, народився український композитор, хоровий диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР Володимир Миколайович Верменич. Вікіпедія У 1954 році закінчив диригентський, а 1970 року - композиторський факультети Київської консерваторії.

   Популярності його пісні набули на початку 50-х років ХХ століття, коли вперше по радіо прозвучала його пісня "Зіронька Донецька". Молодого композитора приваблювала мелодика поезії Володимира Сосюри, Миколи Сингаївського. Він писав музику на слова Ліни Костенко, Любові Забашти, Дмитра Луценка, Миколи Сома й багатьох інших. У співавторстві з Миколою Сингаївським видали дитячу книжку "Співучий календар".

   За своє недовге життя композитор  став автором понад 200 музичних творів. Але якби Володимир Миколайович Верменич написав музику  тільки до однієї-єдиної пісні "Чорнобривці" на слова Миколи Сингаївського, вже за це його можна було б зарахувати до класиків вітчизняної культури. Адже ця пісня вже кілька десятиліть звучить в серцях мільйонів українців не тільки на Батьківщині, але й в усьому світі. Перетворившись давно в народну, улюблену для багатьох поколінь, вона і сьогодні хвилює своєю проникливою любов'ю і синівською відданістю до найдорожчої для кожного з нас людини - матері.


    Помер Володимир Миколайович Верменич 11 грудня 1986 року в місті Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Джерело: Мистецтво України: Біографічний довідник/ за ред. А. Кудрицького. - Київ: Українська енциклопедія, 1997. - с. 109.
https://www.pisni.org.ua/persons/112.html
http://clsgbibldemeevskajakr.blogspot.com/2015/08/