Киів кінця ХІХ ст. очима сучасника

Що ж я буду писати про Київ? Сотки писателів старалися віддати живим словом те потрясаюче вражіння, яке робить на чоловіка, а особливо на українця, ся "матір городів руських".

Видіти його треба, видіти власними очима. Я зрозумів, для чого ті всі по усяким Петербургам розсіяні наші земляки так тужать за Україною, а найбільше за Києвом.

Пішов я оглядати церкви. Що перше кидається чоловікові в очі в усіх, а навіть в тих, зверху не дуже-то показних церквах, то се  багатство золота, срібла, перлів і всяких інших дорогоцінностей на іконостасах і святих іконах.

До лаврських печер спускатися треба по довгих сходах. Печери - то вузькі і темні хідники, в котрих лише з трудом чоловік-два пропихаються поруч. Тут то там у жолубах, викованих у скалі, у відкритих домовинах, синім оксамитом покриті мощі отців преподобних.  

У Софійськім соборі переховується також многота реліквій. Показували мені часть "младенця, убієнного Іродом" і навіть цілі мощі великомучениці Варвари, тої доброї святої, до якої моляться усі артилеристи, якої би віри вони не були, бо вона забезпечує канонам те, що звуть у війську "Treffsicheit" (влучність, точність - з нім.).

Лежить там у окремій комірці князь Ярослав Володимирович Мудрий, ктитор храма Софійського. Чим провинився за життя сей мудрий князь і угодник Божий, я не умію сказати. Знаю лиш те, що другі знають, що іменно до него, усопшого і в Бозі від віків почиваючого, жінок не пускають.

На стінах хідників, що ведуть на хори, розмальовані побутові сцени з життя-буття великих князів київських. Там полювання на оленів, диків і т. ін., що відбувалося в давнину в лісах київських там, де тепер Хрещатик. Богобойні монахи ображувалися такими світськими видами - дарма що ті походять ще з ХІ-го та ХІІ століття - от і збиралися забілити їх вапном. Та, на щастя, вмішалася у се археологічна комісія і не позволила аскетизмові зробити сего варварського іконокласту. У склепі над престолом є чудовий образ Матері Божої, потім знов Матір Божа, прядуча кужіль. Ся мозаїка походить також з ХІ-го століття.

Сей собор знаменитий ще тим, що перед ним на площі має стояти пам'ятник Хмельницького. Хмельницький має булавою показувати на Москву. Але що Хмельницький, як і усякий інший чоловік, має ще другу часть тіла, про яку в чемнім товаристві не говориться, то і зайшов спір між архієреєм та губернською управою. Поверни єго сюди - то звернеться він задом ко архієрею у Софійськім соборі, поверни єго туди - то будуть день-денно оглядати єго ззаду усі великі голови і навіть сам губернатор у "присутственних мєстах".

І се лихо, і те недобре. Так от і заперли батька Зиновія у поліцейський участок, доки мудрі голови не рішать сего питання. Задля сеї етикетальної трудності не удалося мені бачити Богданового пам'ятника.

Та зате бачив я єго деінде, у чесній компанії з другими козаками та гетьманами, та іншими визначними людьми України. Се було в музею духовної академії, де я оглядав портрети нашого галицького земляка Конашевича-Сагайдачного, Мазепу, Семена Полоцького, Значка-Яворського, Сковороду і багато інших.*

*Зі спогадів Ярослава Окуневського - українського громадського діяча, адмірала флоту Австро-Угорщини.

Джерело: Окуневський, Я.  Листи з чужини : [подорожні нотатки] / Ярослав Окуневський. - Київ : Темпора, 2009. - с.418-421.