Чи можемо так стверджувати, вже коли відзначаємо 300-річчя поета,
байкаря й філософа Григорія Савича Сковороди? Щоб отримати відповідь, треба читати
самого Сковороду. Його спадщину складають Сад Божественних пісень, що проріс, як
стверджує сам Сковорода, із зерен Священного Писання (тобто з Біблії), байки харківські
та філософські трактати. Пісні написані в період, коли Сковорода працював учителем
у Переяславському колегіумі і вони були своєрідною ілюстрацією до курсу поетики,
який ним читався. Аналіз пісень Сковороди з точки зору їх побудови показує, що кожна
з них демонструє іншу форму, ритміку, риму. Прикметно, що, готуючись до викладання
цього курсу, Сковорода написав "Розмисел про поезію" (вочевидь, теоретичні
аспекти) та "Керівництво до мистецтва поезії" (розуміємо, правила написання
поетичних текстів). Як відомо, філософ жив у той час, коли офіційною мовою була
давня книжна українська мова, в основі церковнослов'янська, хоча навколо споконвіку
побутувала жива розмовна українська мова, яку ввів у літературу Іван Котляревський,
започаткувавши період нової української літератури (після давньої), що представила
сучасну українську мову, котрою ми нині користуємося, в ній знаходимо красу української думки й душі. (Більшість
текстів Сковороди переклав з давньої української книжної на сучасну наш сучасник,
відомий український письменник Валерій Шевчук). Будучи глибоко ерудованою людиною,
Сковорода прагнув якнайпростіше доносити складні теми й поняття своїм учням, що
відрізнялося від тогочасної схоластичної системи освіти, яка базувалася на заучуванні,
без особливого розуміння й осмислення. Підхід Сковороди до викладання не сподобався
єпископові, кураторові Переяславського коледжу Никодимові Сребницькому. Коли Сковорода
не погодився на вимогу єпископа переробити навчальну програму, його було звільнено.
Народився майбутній філософ на Полтавщині
в селі Чорнухи Лубенського полку 3 грудня (за новим стилем) 1722 р. в родині козака.
У 7 років його було віддано до місцевої дяківської школи. Треба віддати належне
мудрості Григорієвому батькові Саві, який, побачивши потяг сина до знань, музики,
співу, малювання, відвіз його на навчання до Києво-Могилянської академії, яка тоді
була в розквіті і брала в свої пенати учнів різних станів. Це пізніше вона набирала
спудеїв лише з духовенства. Так що Сковороді пощастило. Там вивчався великий спектр
дисциплін, багато мов, такі, як латина, грецька, німецька, церковно-слов'янська,
а також - діалектика, фізика, логіка, поетика та інші. Спраглий до знань, хлопець
жадібно їх вбирав. Мав чудовий голос (альт), тому його взяли до хору, а 1742 року,
пройшовши конкурс співаків у Глухові, був відібраний до придворної капели, що в
Петербурзі (це було під час правління цариці Єлизавети Петрівни). 1744 року з почтом
імператриці прибув до Києва. Імператриця хотіла поклонитися святим мощам, а Григорій
- завершити курс філософії в Києво-Могилянській академії Потім була закордонна поїздка
з генералом Вишневським, під час якої Григорій відвідав Токай, Офен, Відень, спілкувався
з багатьма освіченими європейцями. Отримавши такий досвід, прибув в Україну, де
розпочалася його педагогічна діяльність, в яку він вкладав серце й душу, бо любив
цю справу. І першим таким його педагогічним досвідом став Переяславський колегіум.
Після звільнення з колегіуму буде праця домашнім учителем. Сковорода стає відомим,
його запрошують, як-от у родину Степана Томари
в село Ковраї Переяславського полку. Коли згодом він поїде до Москви, до Троїце-Сергієвої
лаври, там йому запропонують викладати, але умова - прийняти монаший постриг. Та
він не погоджується. Таких пропозицій йому буде кілька. Наприклад, наступний - у
Харківському колегіумі, коли він хотів викладати катехізис, а це основи християнства.
Його до колегіуму запросили 1759 р. читати поетику та синтаксиму. Для курсу катехізису
його хотіли вмовити прийняти постриг. Звісно, категорична відповідь Григорія не
сподобалася, і його було звільнено з Харківського колегіуму 1760 року. Він сказав:
"Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?" Оте "щоб і я"
та "фарисеїв" - це, скажемо, було дуже круто! Оцінка того, що серед монахів
багато фарисеїв. А хто ж такі фарисеї? Сьогодні сприймаємо це слово, як загальне
поняття, що означає людину лицемірну, яка говорить одне, але того сама не робить. Якщо ж ми повернемося
до витоків, до Священного Письма, то дізнаємося, що фарисеї - це були вчені мужі
в Ізраїлі, дуже ерудовані, начитані, це, сказати б, еліта суспільства, професура.
Серед них були такі, що на людях демонстрували свою вченість, віру, а жили зовсім
не так. Це були ще ті лицеміри! Саме таких викривав Ісус Христос, як читаємо в Новому
Заповіті. До речі, Савл був фарисеєм, тобто вченим мужем. Але Боже провидіння привело
його до віри Христової, і ми тепер маємо найкращі послання від Савла вже під ім'ям
апостола Павла в Новому Заповіті. Так ось Сковорода вжив слово "фарисеї"
в значенні лицеміри. І це про монахів, чиє життя й поведіку він знав.
В 1760-1762 рр. Сковорода на Слобожанщині, в селі Стариця. Він,
як і раніше, не має свого помешкання. Але його запрошують пожити в себе місцеві
заможні люди, як правило, відставники, ерудовані, вони чули і знають про Сковороду,
їм цікаво з ним поспілкуватися. І коли така людина, як Сковорода, в когось із них
поселяється, вони запрошують своїх друзів його послухати. Розуміємо, що для Сковороди
це була благодатна аудиторія, в якій він міг висловити свої міркування на світ,
на життя, своє розуміння істинного щастя. Сковорода - педагог. Він такий скрізь.
Це його споріднена праця. Вона базується на його поглядах, що, як і ті його пісні,
також проросли зі Священного Письма. Біблія - це його улюблена книга. З нею він
не розлучався ніколи. А що таке Біблія, як не Закон життя, книга, яка вчить, як
жити? Розуміємо, що з тих діалогів під час зустрічей на Слобожанщині народилися
філософські трактати. Власне набули завершеного вигляду, бо це ті міркування, з
якими Сковорода жив усе доросле, свідоме життя. Можемо сказати з певністю, що і
його пісні, і його байки, і його філософські трактати об'єднуються єдиною ідеєєю
- жити людина має відповідно до своєї натури, природи. А для цього вона повинна
зрозуміти саму себе, своє покликання в житті, своє призначення. Тому питання, які
Сковорода порушує, він виносить у назви трактатів: "Вступні двері до християнської
доброчесності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе", "Розмова
п'яти подорожніх про істинне щастя в житті", "Кільце. Дружня розмова про
душевний мир", "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Миру".
1762 року вдруге повертається до Харківського колегіуму, коли
дізнався від знайомого протоєрея Петра Ковалинського , що там навчається його здібний
племінник. Це була серйозна мотивація для Сковороди - підтримати й наставити талановитого
хлопця. Вони подружилися. Завдяки Михайлові Ковалинському маємо детальну біографію
філософа - "Життя Григорія Сковороди". Крім того, маємо дуже цінні листи
Сковороди до Михайла Ковалинського, написані латинською (!) мовою впродовж
1762-1764 року. В цих унікальних зразках епістолярного стилю можемо знайти мудрі
філософські повчання, оригінальні образи, цитати з грецьких та римських класиків;
листи демонструють дружнє ставлення філософа до свого учня. Ці листи сучасною українською
мовою за матеріалами Національного літературно-меморіального музею Г.С.Сковороди
(що в с. Сковородинівка, колишня Пан-Іванівка) було підготовлено й надруковано
2012 р. відомим ученим Леонідом Ушкаловим. До речі, у Михайла Ковалинського
цікава біографія: навчав дітей гетьмана Кирила Розумовського, служив у канцелярії
князя Григорія Потьомкіна, був губернатором Рязанської губернії, куратором Московського
університету, дослужився до чину генерал-майора. Врешті відійшов від усяких служб
і посад. Оселився в своєму маєтку Хотетове неподалік Орла. Туди пішов провідати
свого учня Сковорода, передав йому свої рукописи.
Останньою мадрівкою Сковороди була подорож на його улюблену Слобожанщину, де його
приязно запросив і прийняв поміщик, колезький радник (що дорівнює армійському чину
полковника) Андрій Ковалівський у своєму маєтку в Пан-Іванівці на Харківщині, де
філософ і раніше бував. Там Сковорода передбачив
свою кончину: викопав могилу внизу під розлогим дубом, повернувся в кімнату, в якій
мешкав, одягнувся в чисте й ліг. На ранок його знайшли вже спочилим у Бозі. Це було
9 листопада (за новим стилем) 1794 року. Просив, щоб на могилі було написано:
"Світ мене ловив, та не впіймав". Справді, були різні ситуації, різні
пропозиції, про всі з яких ми не могли згадати у невеликій за обсягом статті. Але
й з того, що сказано, бачимо: Сковорода йшов по життю своєю дорогою, яку він саме
так для себе розумів. Чи можемо ми наслідувати Сковороду? Він не закликає йти сліпо
за ним. Для сучасника, як і для кожного з минулого, за Сковородою, важливо пізнати
СЕБЕ й СВОЄ призначення. І реалізовувати його. Тоді буде мир у душі і радість від
виконаного. Хіба це не актуально завжди? Як-от, наприклад, він пише в "Розмові,
названій Алфавіт, або Буквар миру": "Без спорідненості все ніщо..."
чи: "Зовнішнє - те, що лежить поза людиною:
грунт, рід, чин тощо. Шукай, що хочеш, але не загуби миру. Шляхетний список лежить
поза тобою, а ти поза ним цілком можеш бути щасливий. Він без миру - ніщо, а мир
без нього - щось, без чого не можна бути щасливим і в едемському раю". Сковорода говорить про мир як про душевний спокій,
а отже, й про душевну гармонію. Про споріднену справу, зокрема, такі його влучні
слова: "Зовсім мертва людина, позбавлена природної своєї справи, подібна до
каламутної і смердючої води, що замкнена
в темряві. (...) Буває, що військову роту веде той, хто мав би сидіти в оркестрі..."
Знамениті й повчальні його афоризми, як-от: "Немає нещасливішого, коли душа
болить. Вона болить тоді, коли болять думки".
Чи такий афоризм: "Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам
перший люблю".
У маєтку Андрія Ковалівського було створено прекрасний Національний
літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди. Там проводилися щорічні наукові викладацькі
й студентські конференції. Мені пощастило в тих святих місцях побувати двічі з нашими
студентами з Академії адвокатури України. Скільки там було учасників! Вразило, як
студенти вищих навчальних закладів, що приїхали навчатися в Україну із закордону,
робили свої доповіді про Григорія Сковороду. Один, пам'ятаю, був темношкірий африканець,
виголошував доповідь англійською мовою. Це було пізнання нашого славного земляка
і самих себе. Нинішнього, 2022-го року, в ніч проти 7-го травня, російська
ракета зруйнувала музей Григорія Сковороди, пам'ятник. Це випадкове влучання? Звісно,
ворог знав, куди цілився! Але віримо, що Україна ПЕРЕМОЖЕ! Наші святині, що вчать
мудрості, добру, справедливості, любові, душевному миру, праці за покликанням, тобто
праці, яка будує, а не руйнує, будуть відновлені! Бо це для українців безцінне,
це те, що дає сили перемагати й жити, творити нове в правді й істині.
ТЕТЯНА КОНОНЧУК,
членкиня Національної спілки письменників України,
завідувачка і професорка кафедри української філології
та суспільних наук
Академії адвокатури України
