Чудовий подарунок

У березні Україна урочисто відзначила 150-річчя від дня народження всесвітньо відомого вченого в галузі мостобудування та зварювання академіка НАН УРСР 

Євгена Оскаровича Патона.

А незадовго до карантину до   бібліотеки завітав наш читач і, в пам'ять про свої юнацькі роки, проведені в книгозбірні, подарував колективу книгу Євгена Оскаровича Патона "Железные мосты" 1915 року видання. Своє рішення він підтвердив тим, що бібліотеці вона важливіша.

Євген Оскарович Патон запропонував методи розрахунку раціональних конструктивних схем металевих прольотних будівель мостів. Спроєктував низку унікальних мостів (у тому числі перший в світі суцільнозварний міст через Дніпро у Києві) та керував їх будівництвом. Створив спосіб і технологію автоматичного зварювання під флюсом, застосування якої дало змогу під час Другої світової війни значно збільшити обсяг виробництва танків.

Найкраще самого Євгена Оскаровича за нього ніхто не сказав:

"От отца я унаследовал:

1. Любовь к независимости.

2. Гордость, несовместимую с заискиванием перед начальством. Поэтому я всегда стеснялся просить за себя.

3. Слабо развитая общительность, вследствие чего я мало вращался в обществе и имел малый круг знакомых.

4. Сильно развитый практицизм. Во всяк(ой) работе меня всегда прежд(е) всего интерес(ует) ее цель и практич(еская) целеустремленность.

5. Спешка в работе.

6. Требовательность к подчиненным и к себе тоже.

7. Настойчивость в осуществлении намеч(енной) цели".

Джерело: Малишевский, И. Рассказы о Патоне. - Киев: Наукова думка, 1984.

День в історії. Постаті

28 квітня 1729 року в селі Сосниця (нині смт Чернігівської області) в сім'ї козака народився український співак (баритон), музичний діяч, хоровий диригент Марко Федорович Полторацький.
 

Марко Полторацький. Худ. Д.Левицький

  У Сосниці минули дитячі та юнацькі роки Марка. Із ранніх літ у хлопця виявився музикальний хист. Він, маючи прекрасний голос, співав у церковному хорі та виступав у самодіяльних концертах. Навчався Марко Полторацький в Чернігівському колегіумі та Києво-Могилянській академії. Під час навчання ще повніше розвинувся його музикальний хист. Гетьман Кирило Розумовський, почувши, як співає юнак у церкві на крилосі, був захоплений тим співом, і хлопець при його сприянні потрапив у придворну капелу.
 Анна Петрівна Керн так згадує свого діда: "упомянутый Марк Федорович учился в Киевской бурсе,  пел там на клиросе в церкви, был взят оттуда Разумовским, восхитившимся его голосом, поступил в придворную капеллу, сделался придворныи императрицы Елизаветы Петровны и, пользуясь ее милостями, доставил состояние своим братьям... Энергическая личность бабушки стушевала его личность."
Отож із 16 років і до кінця своєї музичної діяльності життя Марка Полторацького пов'язане із Придворним хором: із 1746 року - хорист; із 1754 року - регент; із 1763 року - перший директор Придворної співочої капели. У 40-50-х роках 18 століття Придворний хор і оркестр поповнювалися виходцями з України, де музика жила в людських душах. Коли при царському дворі за участю італійських співаків стали влаштовуватись оперні спектаклі, Марко Полторацький брав участь у тих спектаклях поряд з італійськими співаками, його дебют на оперній сцені мав великий успіх. Прославився Марко Полторацький і як керівник Придворної хорової капели. Видатний італійський композитор Галуппі, який почув капелу

Герб дворянського роду Полторацьких

в 1765 році, сказав: „Такого чудесного хору я ніколи не чув і в Італії". Марко Полторацький - засновник дворянського роду Полторацьких і, що цікаво, дід Анни Керн (1800-1879), якій Олександр Пушкін присвятив ліричну мініатюру “Я помню чудное мгновенье…”.
 У розділі мемуарів “Із спогадів про моє дитинство” Анна Петрівна Керн писала: «Бабуся моя Агафоклея Олександрівна жінкою була чудовою. Вона походила з роду Шишкових. Заміж пішла вона дуже рано, коли ще грала в ляльки, за Марка Федоровича Полторацького – дуже вродливу й добру людину, прекрасне обличчя якого тепер дивиться на мене з портрета, зробленого Володимиром Боровиковським. Коли до них приїхав Марко Федорович, то няня Агафоклеї Олександрівни увійшла і мовила до неї: “Феклушко, піди – жених приїхав!” Незабаром вони зіграли весілля. Заміж, звісно, Агафоклея Олександрівна пішла без любові, за певних міркувань батьків... Вона народила 22 дітей, і всі були гарно виховані, привітні, ввічливі... Бабуня ходила в красунях, і хоча ні читати, ні писати вона не вміла, але була... розумна та хазяйновита».
   Помер Марко 16 квітня 1795 року в Петербурзі. Відомі портрети співака у виконанні українських художників В.Боровиковського та Д.Левицького (1780 р.), які нині зберігаються у Державному російському музеї у Петербурзі. Серед нащадків роду Полторацьких були діячі культурно-просвітницького руху в Україні 20-30-х років XX ст.
   Завдяки великому талантові й високій професійній майстерності М.Ф.Полторацького, обізнаності з досягненнями західноєвропейського музичного мистецтва другої половини XVIII ст., його творча діяльність засвідчує високий мистецький рівень і є здобутком не лише української, але й світової культури.
Джерело:https://sosnrr.gov.ua/normativni-dokumenti/rishennya-rayradi/item/318-poltoratskyi-marko-fedorovyc;http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/16797/29-Gorenko.pdf?sequence=1;https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2690157-marko-poltorackij-patriarh-iz-basbaritonom.htm

Забуттю не підлягає

26 квітня - День пам'яті Чорнобильської трагедії 
  

Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять!

                                  Ліна Костенко

Забуттю не підлягає

Джерело: Вогонь Чорнобиля: книга мужності й болю: літопис Чорнобильської трагедії у документах, фактах та свідчення самовидців/ [видавничий проект та авторський текст В.Шкляр, М.Шпаковатий]. - Київ: Альтернативи, 1998

"Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою"

Творча зустріч з Дмитром Білоусом у бібліотеці "Деміївська". 1996 рік. З архіву бібліотеки 

Сьогодні, 24 квітня, виповнилося б 100 років  Дмитру Білоусу - українському поету, перекладачу з болгарської мови, літературному критику, громадському діячу, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка.

     "Диво калинове" і "Чари барвінкові" - це не тільки шанування мови свого народу, але й ще глибоке знання його характеру, історії, культури, побуту та звичаїв.

Для Дмитра Григоровича українська мова - незбагнене і зворушливе диво калинове.

"Ти втратив корінь і основу,

 Душею вилиняв дотла, 

Бо ти зневажив рідну мову, 

Ту, що земля тобі дала".

23 квітня - Всесвітній день книги та авторського права

Призабуті імена: Микола Левитський - "артільний батько"

    Київське Байкове кладовище. Пантеон духовності українського народу. Неподалік від входу три надмогильні горбки, на яких три малопомітні хрести. Прості написи на табличках засвідчують, що поховання давні: навіть точні дати народження й смерті відсутні. Отже, читаємо: "Левитский Николай Васильевич, 1859-1936 гг.", "Сикачинская-Левитская Вера Антоновна, умерла в 1959 г.", "Сикачинский Николай Васильевич, умер в 1920 г.".

 

Микола Левитський

  Сьогодні відомі точні дати й місця його народження і смерті: 25.ІІІ/6.ІУ/1859, село Хмільне на Канівщині - 1.ХІІ.1936, Київ.

   Син сільського священника, Микола  Левитський закінчив 1885 року  Харківський університет, звання юриста вирішив застосувати на користь народу. Розчарувавшись в ідеях російських народників, Левитський оселився в Таврії, щоби словом і ділом пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації. Першу хліборобську артіль організував сам, а потім розробив загальні економічні, правничі і моральні принципи заснування й існування хліборобських та ремісничих артілей.

У 1901 році авторський виклад цих принципів - "умов" видано окремою брошурою у Львові. Галицькі журнали "Народ", "Життя і слово" та особливо їх редактор Іван Франко широко популяризували кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх у практику. Досвід діяльності Левитського популяризував 1901 року окремою статтею навіть один із масових загальноосвітніх часописів США.

   Левитський, якого в народі прозвали "артільним батьком", щиро і гордо заявляв: "Кооперація, заснована на великій, справжнє демократичній ідеї братського єднання людей і на народній самодіяльності, є певна провідна зоря до економічного і духовного відродження рідного краю й народу". 

Могила М. Левитського на Байковому кладовищі

 Микола Васильович Левитський був активним членом Центральної Ради 1917-1918 років, представляв у ній кооперативні організації Херсонщини та Українську партію соціалістів-революціонерів.

    Левитський став одним із провідних засновників "Дніпросоюзу", організованого 1917 року. У 1918 році цей центральний у Наддніпрянській Україні Союз кооперативних споживчих спілок об'єднував майже 8 тисяч кооперативів і близько 80 повітових та окружних спілок. Він організував постачання галантерейними, мануфактурними та іншими товарами, налагодив роботу кількох фабрик і друкарні, забезпечивши 2 тисячі робочих місць, утворив окреме видавництво, яке спеціалізувалося на випуску в світ українських книжок, передусім - підручників, організував мережу бібліотек і читалень, став повноважним репрезентантом української торгівлі за кордоном. З перемогою більшовиків в Україні "Дніпросоюз" було ліквідовано.

Микола Левитський - лідер тогочасного українського кооперативного руху, який увійшов в історію України з шанобливим прізвиськом "артільного батька", безперечно, заслуговує нашої доброї пам'яті.

Джерело: Сарбей, В. Артільний батько// Історичний календар. - 2002. - с. 116-117.

https://www.pslava.info

День в історії. Постаті

17 квітня 1855 року в с. Костовате Бобринецького повіту тодішньої Херсонської губернії народилася співачка (сопрано) і драматична акторка Марія Карпівна Тобілевич (Садовська-Барілотті). Вона була четвертою з шести дітей славнозвісної сім'ї Тобілевичів (сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського). Її мати, Євдокія Зінов'ївна, походила з козацького роду Садовських. Рід збіднів, потрапив у кріпацтво. Євдокія стала покоївкою поміщиці Золотницької. Управитель поміщицьких маєтків Карпо Адамович Тобілевич, закохавшись у струнку, вродливу й талановиту дівчину, викупив Євдокію з неволі й одружився з нею. Саме дівоче прізвище своєї любимої матері - Садовська - обирає Марія Карпівна для сцени і з ним входить в історію українського театру.
   Марія Садовська ввійшла в історію українського театру як одна з найперших і найкращих виконавиць вокальних партій у тогочасних операх і оперетах, сольних номерів та дуетів у так званих дивертисментах. У 70-80-х роках ХІХ ст. Садовська була неперевершеною Наталкою Полтавкою, чаруючи глядачів своїм досконалим співом та реалістичною грою. "...передати характер її співу, - згадує в своїх мемуарах Панас  Саксаганський, - неможливо: в ньому відбивався весь народ, його поезія, його почуття".

   У середині 70-х років м. Єлисаветград, де жила й вчителювала тоді Марія Садовська, стає колискою українського народного театру, майбутнього театру корифеїв. Іван Тобілевич засновує тут аматорський гурток, в якому справжню сценічну школу проходить молода вчителька Марія Тобілевич. Але справжня слава прийшла до Садовської пізніше, коли вона 1883 року в Харкові вступила до української трупи М. Л. Кропивницького. В українському репертуарі найповніше виявились талант і покликання артистки, її знання життя українського народу, його дум та прагнень. Їй були рідні і добре знайомі українські пісня й мова, побут, звичаї і національні риси характеру селянської дівчини-трудівниці. Саме тому образи створюваних нею героїнь вражали правдивістю й типовістю.

   Марія Карпівна двічі була заміжня. Перший чоловік - італійський співак Барілотті, другий - артист Петров-Мова. Але, нажаль, в жодному шлюбі Марія не була щасливою.

   Артистка й громадянка, Марія Садовська над усе цінила українську культуру і справі її розквіту віддавала всі свої сили. З 1890 року, коли М. Садовський та М. Заньковецька відділились і була утворена трупа П. Саксаганського, Марія Карпівна стає її основною драматичною артисткою.   
   Театральна критика ще задовго до смерті актриси назвала її "українським соловейком" за неперевершене виконання пісень у виставах. У спогадах про актрису її внука, Андрія Юрійовича Тобілевича, записаними свого часу М. Смоленчуком є такі рядки: "Кажуть, вона була надзвичайно скромною, лагідною за вдачею, мала м'який характер, уникала театральних інтриг. Не домагалася ролей, була, як кажуть, непробивною. Панас Карпович часто згадував сестру, мені розказував про неї багато. Дуже любив її, а він був людиною витриманою. Високо ставив її як артистку (драматичну артистку), і голос був у неї небувалої краси, це їй передалося від матері. "Такої Наталки Полтавки, як Маша, не було на нашій сцені, - казав Саксаганський, - Заньковецька їй поступалася й голосом, і щирістю, і простотою гри, і тим, що вона (Заньковецька) - трагедійна актриса".

   Та в 1891 році всю культурну громадськість спіткало несподіване тяжке горе: в Одесі, у розквіті своїх сил (їй було 36 років) і артистичного таланту, померла визначна артистка Марія Карпівна Садовська. 21 січня в приміщенні театру йшла п'єса "Безталанна". З великим піднесенням вона вела свою роль з самого початку і до кінця, та в останній сцені, після фінальних слів, раптом втратила свідомість. "...Непритомну я виніс її на кін, непритомну доніс до вбиральні і непритомну повіз додому. Безталанна Софія була останньою роллю сестри Марусі. З'явилася вона на сцені розцвітаючи, і в розцвіті своєму померла вона", - писав Панас Саксаганський.

Пам'ятник на могилі Марії Садовської-Барілотті

  З Одеси прах Марії Садовської-Барілотті було відправлено до Єлисаветграда (тепер Кропивницький). На Биківському кладовищі  (знаходилось неподалік від будинку Тобілевичів), біля матері, яку так щиро любила Марія Карпівна, і було поховано видатну українську артистку, що все своє життя віддала справі розвитку української культури.

   Наприкінці 70-х років минулого століття, під час знищення Биківського кладовища під забудову, прах Марії Садовської-Барілотті було перенесено на Карлюженське кладовище неподалік хутора "Надія".
До речі, будинок, який придбав батько видатних українських корифеїв, Карпо Тобілевич заповів своїй єдиній доньці Марії, після смерті якої ним розпоряджався другий чоловік - співак Денис Мова. Зараз у приміщенні будинку розташований літературно-меморіальний музей Івана Карповича Карпенко-Карого (м. Кропивницький).

Джерело:    Дузь, І. Марія Садовська: Нарис про життя і творчість. - Київ:Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957. - 73с.
Куценко, Л. Стежками хутора "Надія" : Нарис. - Кіровоград:"Імекс-ЛТД", 2007. - 48с.

Вареник, Н. Будинок Тобілевичів// Дзеркало тижня. - 2006. - № 48.